КОЛИ ДИПЛОМ ДАЄ НЕ ЛИШЕ ОСВІТУ

Мар’ян Тріпак – Не жалійте нас, не сприймайте слабкими, в окремих випадках ми навіть сильніші за вас, – каже студентка місцевого навчально-реабілітаційного коледжу. Дівчина зі зростом приблизно метр, ручками, як у п’ятирічної дитини, але мудрістю і життєвим оптимізмом, як у дорослого. Вона бере активну участь у житті коледжу, є членом студентської ради. В закладі чимало таких сильних духом студентів, найбільше вони прагнуть знайти своє місце в житті, влитися у соціум.

3 грудня – Міжнародний день людей з обмеженими можливостями. Він привертає увагу до їхніх проблем, нагадує людству бути милосердними, уважними, добрими. Мета, заради якої цей день було проголошено, – це дотримання прав людини і участь людей з обмеженими можливостями в житті суспільства.

Щодня Кам’янець-Подільський спеціальний навчально-реабілітаційний коледж працює і живе цим. Це єдиний навчальний заклад в Україні, який дає вищу освіту студентам з особливими потребами.

Створили його ще 1971 р. як Кам’янець-Подільський планово-економічний технікум-інтернат для інвалідів, а 2016-го він змінив назву і статус на Кам’янець-Подільський спеціальний навчально-реабілітаційний соціально-економічний коледж.

Із його директором Мар’яном ТРІПАКОМ ми спілкувалися про особливих студентів, перспективи навчального закладу, фінансування, інклюзію і те, як він пройшов курс молодого бійця.

---

Мар’ян Миколайович народився 22 березня 1975 р. на Буковині. Працював у Новоселицькому фінансовому управлінні райдержадміністрації на різних посадах. З 2000 р. викладав у Тернопільському національному економічному університеті, доцент кафедри фінансів. З 2008 р. працював директором післядипломної освіти та підвищення кваліфікації, заступником декана магістратури ТНЕУ. Призначений Міністерством економіки України координатором Західного регіону країни і АРК президентської програми «Українська ініціатива» щодо перепідготовки підприємництва зі стажуванням за кордоном. 2011 року працював директором Кримського навчально-наукового інституту економіки, управління та туризму ТНЕУ та за сумісництвом доцентом кафедри фінансів Тернопільського національного економічного університету. З червня 2012 р. – директор Кримського НКЦ Тернопільського національного економічного університету. До переїзду в Кам’янець-Подільський очолював Тернопільський коледж економіки, права та інформаційних технологій.

---

– Мар’яне Миколайовичу, на посаді директора Ви працюєте трохи більше як два роки, що вдалося зробити за цей час?

– Вважаю, що ми з колективом багато чого досягли. Сьогодні наш заклад – єдиний коледж в Україні, який працює за статутом як в університеті та з ліцензованим бакалавратом. Серед наших викладачів 22 кандидати і три доктори наук.

КОЛИ ДИПЛОМ ДАЄ НЕ ЛИШЕ ОСВІТУ Щоправда, проблематичним залишається фінансове питання. Держава нас належно не забезпечує. Чому коледж, де навчаються діти з усієї країни, має фінансувати лише Хмельницька область? У нас із Хмельниччини лише 28% студентів, а решта – з інших регіонів України. Ось, наприклад, недавно з Житомира перевелися дівчина на візочку і хлопець із серйозними проблемами зі здоров’ям.

Після оприлюднення декларацій депутатів – місцевих, обласних, народних – я надіслав їм п’ять тисяч листів у різні регіони України, але, на жаль, ніхто не відгукнувся. Хоча б один депутат прийшов у коледж і поглянув на наші досягнення, усмішки, прагнення до життя студентів, він би зрозумів, як це для нас важливо.

Сам я за освітою фінансист, але за канонами економіки, де треба берегти кожну копійку, тут не попрацюєш. Мене педагоги навчали відчувати серцем, мені довіряють діти і викладачі, тому не маю права втратити цю довіру. Я живу коледжем, це – мій другий дім.

– Найважчі часи у коледжі?

– Усе найважче позаду. Найскладніші випробування ми вже пройшли. Перша вступна кампанія за мого керівництва була дуже складною, але ми виконали державне замовлення. Тоді я зрозумів нюанси навчального закладу, плюси і мінуси, те, що потрібно робити насамперед. Вважав, що слово «інтернат», як колись називали коледж, відлякувало людей з обмеженими можливостями. Діти з батьками приїжджали, дивилися на заклад, на вивіску – і боялися зайти, бо мали радянські стереотипи. Це потрібно було змінити – і нам вдалося. Адже насправді це був проблемний заклад із чудовими дітьми.

– Яка ситуація найбільше Вас вразила?

– Коли тільки почав виконувати свої обов’язки, деякий час проживав у гуртожитку. І ось одного разу почув у коридорі крик дівчат. Підбіг і побачив дівчинку, яка лежала на підлозі – у неї був напад епілепсії. Не тямлячи себе від страху і переживання, робив усе можливе, аби її врятувати. Таким був мій перший курс молодого бійця. Тоді зрозумів, що мушу допомогти всім своїм студентам: тим, які пересуваються на візочку, в яких дитячий церебральний параліч, хто страждає від цукрового діабету, діткам із пороком серця, епілептичними нападами, просто звичайним дітям, які навчаються у нас. Вони розуміють, що цей коледж – їхнє майбутнє. Вони здобувають вищу освіту, а диплом дасть упевненість у майбутньому. А сидячи вдома і просто жаліючи себе, того майбутнього не матимуть.

– Ваше ставлення до інклюзивної освіти, яку так часто сьогодні обговорюють?

– Президент, прем’єр-міністр, міністр освіти – всі говорять про інклюзію. Я ж вважаю, що не готова наша держава до неї. Потрібно розуміти, що у школі, якою би відкритою до дітей з обмеженими можливостями вона не була, дитина з особливими потребами все одно залишається білою вороною. Не готові шкільні «мажори» пристосуватися до таких людей. Вони не бачать нікого і нічого, світ має обертатися тільки навколо них, вважають себе головними, тому що мають багато грошей. Це неправильно, нас по-іншому виховували.

У нашому навчальному закладі здорові діти теж навчаються, вони допомагають тим, хто на візочку, в кого проблеми з пересуванням. Ось це справжня інклюзія. І починати її треба з таких закладів, як наш коледж. У цих стінах писати кандидатські, дисертації, освітні закони України, що стосуються цього питання.

Ви б знали, які у нас інтелектуальні діти. Так, у них є хвороби, але вони акцентують увагу на знаннях, щодня доводять людству, що не гірші. Вони унікальні, справжні таланти. Люди з інвалідністю є і художниками, і співаками, і танцюристами, і спортсменами. Нам усім треба вчитися у них людяності, доброти, справедливості. І, заплющивши очі на всі проблеми, рухатися вперед, до кращого життя.

Любов ПАЛЬЧИКІВСЬКА