ОСВІТА БЕЗ БАР’ЄРІВ: ВІД ІДЕЇ ДО ПРАКТИКИ
Про нас пишуть – про нас читають

Беремо до рук черговий номер Інтерактивного інформаційного вісника  «Освітня траєкторія» (випуск №2 (70) за лютий 2026 року), сучасного електронного видання, що висвітлює інноваційні освітні підходи, авторські напрацювання педагогів та сприяє обміну професійним досвідом у педагогічній спільноті, і на сторінці 10 натрапляємо на анонс «Руйнуємо бар’єри». Під цією рубрикою розміщена стаття авторок  Ірини Лепехи, завідувачки відділу Державної установи «Науково-методичний центр ВФПО», та Лариси Булавської, методистки відділу соціально-педагогічної освіти Науково-методичного центру ВФПО.
Автори анонсували науково-методичний захід, що відбувся у  лютому 2026 року на теренах українського освітнього простору – онлайн-вебінар «Освіта без бар’єрів: від нормативних вимог до реалізації інклюзії у закладах освіти», організованого на базі Державної установи «Науково-методичний центр ВФПО».

19 січня 2020 року.

ВІТАЄМО З ПЕРЕМОГОЮ! Жіноча Паралімпійська збірна України з волейболу сидячи виборола БРОНЗУ! З 16 по 20 січня 2020 року студентки Подільського спеціального Дімітрішина Кароліна  майстер спорту; Владичинська Анастасія  кандидат у майстри спорту; Ільчук Катерина  кандидат у майстри спорту у складі жіночої Паралімпійської збірної України з волейболу сидячи взяли участь у Міжнародному турнірі з волейболу сидячи (Фінляндія). Жіноча Паралімпійська збірна України з волейболу сидячи виборола ІІІ місце. У турнірі брали участь 6 команд з Італії, Німеччини, Росії, Фінляндії, Нідерландів. Боротьба за перемогу була запеклою: 1) Італія-Україна 3:0 (ІІ місце); 2) Росія-Україна 3:0 (І місце); 3) Німеччина-Україна 1:3 (IV місце); 4) Фінляндія-Україна 0:3 (V місце); 5) Нідерланди-Україна 0:3 (VІ місце); 6) Україна-Україна (ІІІ місце). Вітаємо та бажаємо наснаги, оптимізму, нових досягнень у спорті та нових звершень! Пишаємось вами!

КОЛИ ДИПЛОМ ДАЄ НЕ ЛИШЕ ОСВІТУ

Мар’ян Тріпак – Не жалійте нас, не сприймайте слабкими, в окремих випадках ми навіть сильніші за вас, – каже студентка місцевого навчально-реабілітаційного коледжу. Дівчина зі зростом приблизно метр, ручками, як у п’ятирічної дитини, але мудрістю і життєвим оптимізмом, як у дорослого. Вона бере активну участь у житті коледжу, є членом студентської ради. В закладі чимало таких сильних духом студентів, найбільше вони прагнуть знайти своє місце в житті, влитися у соціум.

3 грудня – Міжнародний день людей з обмеженими можливостями. Він привертає увагу до їхніх проблем, нагадує людству бути милосердними, уважними, добрими. Мета, заради якої цей день було проголошено, – це дотримання прав людини і участь людей з обмеженими можливостями в житті суспільства.

Щодня Кам’янець-Подільський спеціальний навчально-реабілітаційний коледж працює і живе цим. Це єдиний навчальний заклад в Україні, який дає вищу освіту студентам з особливими потребами.

Створили його ще 1971 р. як Кам’янець-Подільський планово-економічний технікум-інтернат для інвалідів, а 2016-го він змінив назву і статус на Кам’янець-Подільський спеціальний навчально-реабілітаційний соціально-економічний коледж.

Із його директором Мар’яном ТРІПАКОМ ми спілкувалися про особливих студентів, перспективи навчального закладу, фінансування, інклюзію і те, як він пройшов курс молодого бійця.

---

Мар’ян Миколайович народився 22 березня 1975 р. на Буковині. Працював у Новоселицькому фінансовому управлінні райдержадміністрації на різних посадах. З 2000 р. викладав у Тернопільському національному економічному університеті, доцент кафедри фінансів. З 2008 р. працював директором післядипломної освіти та підвищення кваліфікації, заступником декана магістратури ТНЕУ. Призначений Міністерством економіки України координатором Західного регіону країни і АРК президентської програми «Українська ініціатива» щодо перепідготовки підприємництва зі стажуванням за кордоном. 2011 року працював директором Кримського навчально-наукового інституту економіки, управління та туризму ТНЕУ та за сумісництвом доцентом кафедри фінансів Тернопільського національного економічного університету. З червня 2012 р. – директор Кримського НКЦ Тернопільського національного економічного університету. До переїзду в Кам’янець-Подільський очолював Тернопільський коледж економіки, права та інформаційних технологій.

---

– Мар’яне Миколайовичу, на посаді директора Ви працюєте трохи більше як два роки, що вдалося зробити за цей час?

– Вважаю, що ми з колективом багато чого досягли. Сьогодні наш заклад – єдиний коледж в Україні, який працює за статутом як в університеті та з ліцензованим бакалавратом. Серед наших викладачів 22 кандидати і три доктори наук.

КОЛИ ДИПЛОМ ДАЄ НЕ ЛИШЕ ОСВІТУ Щоправда, проблематичним залишається фінансове питання. Держава нас належно не забезпечує. Чому коледж, де навчаються діти з усієї країни, має фінансувати лише Хмельницька область? У нас із Хмельниччини лише 28% студентів, а решта – з інших регіонів України. Ось, наприклад, недавно з Житомира перевелися дівчина на візочку і хлопець із серйозними проблемами зі здоров’ям.

Після оприлюднення декларацій депутатів – місцевих, обласних, народних – я надіслав їм п’ять тисяч листів у різні регіони України, але, на жаль, ніхто не відгукнувся. Хоча б один депутат прийшов у коледж і поглянув на наші досягнення, усмішки, прагнення до життя студентів, він би зрозумів, як це для нас важливо.

Сам я за освітою фінансист, але за канонами економіки, де треба берегти кожну копійку, тут не попрацюєш. Мене педагоги навчали відчувати серцем, мені довіряють діти і викладачі, тому не маю права втратити цю довіру. Я живу коледжем, це – мій другий дім.

– Найважчі часи у коледжі?

– Усе найважче позаду. Найскладніші випробування ми вже пройшли. Перша вступна кампанія за мого керівництва була дуже складною, але ми виконали державне замовлення. Тоді я зрозумів нюанси навчального закладу, плюси і мінуси, те, що потрібно робити насамперед. Вважав, що слово «інтернат», як колись називали коледж, відлякувало людей з обмеженими можливостями. Діти з батьками приїжджали, дивилися на заклад, на вивіску – і боялися зайти, бо мали радянські стереотипи. Це потрібно було змінити – і нам вдалося. Адже насправді це був проблемний заклад із чудовими дітьми.

– Яка ситуація найбільше Вас вразила?

– Коли тільки почав виконувати свої обов’язки, деякий час проживав у гуртожитку. І ось одного разу почув у коридорі крик дівчат. Підбіг і побачив дівчинку, яка лежала на підлозі – у неї був напад епілепсії. Не тямлячи себе від страху і переживання, робив усе можливе, аби її врятувати. Таким був мій перший курс молодого бійця. Тоді зрозумів, що мушу допомогти всім своїм студентам: тим, які пересуваються на візочку, в яких дитячий церебральний параліч, хто страждає від цукрового діабету, діткам із пороком серця, епілептичними нападами, просто звичайним дітям, які навчаються у нас. Вони розуміють, що цей коледж – їхнє майбутнє. Вони здобувають вищу освіту, а диплом дасть упевненість у майбутньому. А сидячи вдома і просто жаліючи себе, того майбутнього не матимуть.

– Ваше ставлення до інклюзивної освіти, яку так часто сьогодні обговорюють?

– Президент, прем’єр-міністр, міністр освіти – всі говорять про інклюзію. Я ж вважаю, що не готова наша держава до неї. Потрібно розуміти, що у школі, якою би відкритою до дітей з обмеженими можливостями вона не була, дитина з особливими потребами все одно залишається білою вороною. Не готові шкільні «мажори» пристосуватися до таких людей. Вони не бачать нікого і нічого, світ має обертатися тільки навколо них, вважають себе головними, тому що мають багато грошей. Це неправильно, нас по-іншому виховували.

У нашому навчальному закладі здорові діти теж навчаються, вони допомагають тим, хто на візочку, в кого проблеми з пересуванням. Ось це справжня інклюзія. І починати її треба з таких закладів, як наш коледж. У цих стінах писати кандидатські, дисертації, освітні закони України, що стосуються цього питання.

Ви б знали, які у нас інтелектуальні діти. Так, у них є хвороби, але вони акцентують увагу на знаннях, щодня доводять людству, що не гірші. Вони унікальні, справжні таланти. Люди з інвалідністю є і художниками, і співаками, і танцюристами, і спортсменами. Нам усім треба вчитися у них людяності, доброти, справедливості. І, заплющивши очі на всі проблеми, рухатися вперед, до кращого життя.

Любов ПАЛЬЧИКІВСЬКА

Газета “Ключ”. 28.07.2017

    Родом я із Новоселицького району, навчався в Хотинському сільськогосподарському технікумі, згодом у Кам’янці-Подільському – починав у сільськогосподарському інституті, а закінчив уже академію, економічний факультет за спеціальністю «Облік і оподаткування». Навчання суміщав із роботою, починав трудовий шлях бухгалтером в агрофірмі «Маяк». Трохи працював у податковій інспекції, звідки перевівся спеціалістом фінансового управління Новоселицької РДА. Саме звідти й почалася моя кар’єра фінансиста. Дослужив до заступника начальника фінуправління і подався на навчання держслужбовців у Тернопільську академію народного господарства. До речі, я був серед перших магістрів держслужбовців Чернівецької області.

Тернопіль – неймовірне місто, закохався в нього з першого погляду. Навчання було настільки легким і захопливим, що, коли отримав пропозицію попрацювати викладачем у цьому ж виші, не відмовився, хоч вдома на мене чекала посада вже начальника фінуправління Новоселицької райдержадміністрації.

    В університеті пройшов курс молодого бійця як науковець: захистив кандидатську дисертацію, отримав звання доцента, з викладача доріс до посади заступника декана, директора Інституту післядипломної освіти. А далі – Крим, який довелося залишити в 2014-му…

    «УЛЬТРАС. ПРОУКРАИНСКИЙ ТИП»

    – Вас депортували?

    – Ні, не пустили назад, коли звідти виїхав, рідні та друзі. До початку Революції Гідності й появи на півострові зелених чоловічків, ректор тернопільського вишу відправляє мене керувати кримською філією. Заклад, який проіснував 17 років у Криму, знаходився у вкрай занедбаному стані. Колишній очільник довів його, м’яко кажучи, до ручки. Процвітала корупція, а кількість студентів критично зменшувалася (коли приїхав, навчалося менше півсотні). Це все довелося викорінювати, міняти підходи до освітнього процесу. Уже коли я вимушено залишав філію, там навчалося більше 300 студентів. У 2014 році ми були єдиним навчальним закладом серед 200 на півострові, який видав 176 дипломів українського зразка. Цього ніхто не робив, усі були заражені проросійськими настроями. У базі ФСБ навпроти мого прізвища занесена коротка характеристика: «Ультрас. Проукраинский тип». Про перебування в Криму можна писати окрему історію, адже звідти почався і антимайдан, і війна на сході…

Після Криму мене, як кризис-менеджера, відправляють керувати Калушським коледжем, який хотіли розформувати. І знову отримую проблемний навчальний заклад, та ще й із заборгованістю, яку вдалося повністю погасити. За якийсь час у Міністерстві мені пропонують взяти участь у конкурсі на посаду директора Кам’янець-Подільського планово-економічного технікуму-інтернату. У першому турі я набираю 16 голосів підтримки, а тодішній очільник Віктор Григорович – 15. Другий тур виборів програю. Без жодних розчарувань повертаюся в Тернопіль на посаду доцента кафедри фінансів, директора коледжу економіки, права та інформаційних технологій ТНЕУ, аж тут з Міністерства повідомляють, що вибори визнали недійсними. З’ясувалося, що мене відстояли студенти навчального закладу. У технікумі провели міністерську перевірку, довели, що 2-тур виборів сфальсифікований, і мене призначили в.о. директора закладу.

Через півроку роботи на посаді я отримую 100% підтримки на виборах. І це не просто мій результат, це результат довіри колективу й плідної співпраці.

    – Із технікума-інтернату в коледж. Чи важким було перевтілення і навіщо воно взагалі потрібне?

    – За 2,5 роки, що я працюю директором навчального закладу, вдалося зробити чимало позитивних змін. У першу чергу, відбулася реорганізація технікуму-інтернату в коледж з підготовкою за освітньою спеціальністю бакалавр. Ми єдиний навчальний заклад в країні серед коледжів, який має статут як в університеті. У нас створені кафедри та факультети, діють вчена і наглядова ради. Ми ліцензували всі спеціальності, зокрема і бакалаврат.

    Сьогодні ми запрошуємо студентів здобути освітню спеціальність бакалавра за денною та заочною формами навчання за спеціальностями: «Соціальна робота», «Облік і оподаткування за освітніми програмами: Облік і оподаткування в АПК, Інформаційні системи в обліку і оподаткуванні», «Економіка за освітніми програмами: Економіка, Економічна кібернетика». Поки що цього року рівень бакалавра можна здобути за контрактом, та в майбутньому плануємо отримати держзамовлення. Маємо намір ліцензувати спеціальність «Інформаційна, архівна та бібліотечна справа».

    Щодо того, як виникла ідея, то тут все просто: хотілося, щоб діти, які приходять до нас після 9 класу і здобувають рівень молодшого спеціаліста, й далі продовжували в нас навчатися.

    – Мар’яне Миколайовичу, в нав­чальному закладі освіту здобувають діти з особливими потребами. Чи маєте відповідні для них умови навчання і проживання?

    – Наразі намагаємося робити все для цього можливе. До прикладу, ми вперше за 47 років існування коледжу почали навчати у його стінах студентів на візках. Для них обладнані заїзди, окремі вбиральні, класи і спальні кімнати.

Раніше такі студенти мали можливість навчатися лише дистанційно, нині ж вони перебувають у колективі, спілкуються з однолітками. Тут вони відчувають себе звичайними, як і всі, людьми, а не з обмеженими можливостями чи особливими потребами. І це допомагає адаптуватися в соціумі.

    На всі спеціальності ми маємо конкурс, а це показник популярності навчального закладу, діти хочуть саме в нас здобувати освіту. У планах – підписати тристоронній договір про співпрацю між Вроцлавським університетом та Тернопільським національним економічним університетом щодо можливості отримання нашими студентами дипломів європейського зразка. Щодо останнього, то наші випускники на 70% виконують держзамовлення ТНЕУ.

    Студентів нашого коледжу забезпечуємо 4-разовим харчуванням, функціонують басейн, тренажерна зала, велика бібліотека, є можливість отримати фізкультурну реабілітацію, діють різноманітні гуртки для саморозвитку та вдосконалення. Ми створили оздоровчо-реабілітаційний центр.

Вагому роль у навчальному процесі виконує студентське самоврядування, маємо Раду студентів. Живемо активно, повноцінно й творчо!

    Уже традиційно в підвідомчому оздоровчому таборі «Надія», що знаходиться у с.Суржа Кам’янець-Подільського району, влаштовуємо Подільський фестиваль співдружності ВУЗів «Надія», головним дійством якого є пригодницький квест у стилі гри «Ключі від форту Буаяр». Долучаються до квесту не тільки студенти та викладачі коледжу, а й гості із Тернополя – вихованці та викладацький колектив коледжу економіки, права та інформаційних технологій ТНЕУ.

    – Чи маєте достатню кількість викладачів, аби забезпечувати навчально-виховний процес?

    – Так. Відповідно до ліцензійних умов, маємо 17 кандидатів наук і два доктори. Загалом у коледжі працює майже півсотня педагогів разом із сумісниками. Особисто слідкую за тим, аби працівники підвищували власну кваліфікацію, успішно проходили атестацію. Створюємо максимально можливі умови для їхнього професійного та особистого росту.

    Молодих викладачів стимулюємо до навчання в аспірантурі.

    – Знаю, що за час Вашого керівництва покращилася і матеріальна база навчального закладу.

    – Хоч із фінансуванням у цьому напрямку в нас, відверто кажучи, сутужно, але намагаємося знаходити спонсорів, які переймаються освітянськими проблемами.

    Ми провели реконструкцію приміщення колишнього медпункту і переобладнали його у філію гуртожитку для наших студентів-візочників. На базі «викладацької» створили для них спеціальну аудиторію для навчання, встановили пандус для переміщення з першого поверху гуртожитку на територію навчального закладу.

    Також покращуємо побутові умови в гуртожитку, проводимо реконструкцію санвузлів і кімнат побуту. Докладаємо максимум зусиль для забезпечення постійного постачання теплої води в гуртожитку. Провели благоустрій навколо гуртожитку і власне навчального закладу.

    Переконаний, що немає нічого неможливого, якщо є бажання змінювати щось на краще. 2,5 роки я живу в Кам’ян­ці-Подільському, живу цим коледжем, хочу, щоб він був найкращим в Україні, щоб студенти пишалися навчальним закладом, щоб із задоволенням навчалися, а викладачі – віддавали їм усі свої знання та надії.